446
Осіння казка ( продовження)
Уляна Задарма
— Готуйся! Сьогодні у тебе двобій з Равликом! — сказав нарешті Корольі… провалився крізь землю.
Двоє великих білих грибів одягнули на Женіну голову шолом, зроблений з шишок, на грудях та спині у неї
були лати з твердих дубових листків.
— Пам«ятай: основна твоя зброя — ЗАКЛЯТТЯ! — сказав Мухомор, усе ж простягаючи Жені тонку і довгу палицю з
гострим кінцем.
— Я не знаю жодних заклять! — захвилювалася Женя.
— Знаєш, так написано у літописі — відповів Мухомор уже звідкілясь із темряви під деревами на краю галявини.
Над лісом зійшов тоненький, мов скибочка, місяць.Женя дрімала, сидячи на великому старому пні, спершись на
паличку… Адже усі її спроби втекти з галявини виявилися марними — щойно вона наближалася до
краєчку, перед нею виростав гігантський гриб…
Ніч котилася небом — темна і тиха. Вітер десь міцно спав у дуплі старого дуба.
Аж раптом у тиші хруснула гілка і зашурхотіла трава. Хвиля туману повільно накочувалася на галявину… Женя
розплющила очі і розгледіла… обриси великого Равлика. Вн справді був велетенським. Велика мушля
світилася примарним фіолетовим світлом, а напівпрозоре тіло зблискувало у світлі місяця жовтими іскорками.
Равлик неквапливо почав оглядати галявину.
Равлик був уже зовсім близько… Женя міцніше вхопила свою паличку обома руками, хоча битися з Равликом їй
зовсім не хотілося — він був такий красивий!
» Основна твоя зброя — закляття!..."- пригадала вона слова Мухомора, але нічого навіть близько схожого на
закляття в Женіній голові під шоломом з шишок не спостерігалося. Равлик зупинився просто перед Женьою…
Витягнув свої довгі тонкі ріжки-ниточки… І раптом Женя сама не помітила, як почала наспівувати дитячу
пісеньку, яку вони нещодавно вивчили з мамою, знайшовши її — пісеньку- в одній з новеньких Женіних книжок.
Равлику- Равелику,
дам тобі киселику,
пиріжечка трішки,
стрічечку на ріжки…
Спочатку вона співала тихенько, тремтячим голоском… А коли помітила, що Равлик почав погойдуватися в такт,
все голосніше…
А що діялося з Равликом! Він вихилявся у всі боки, ріжки його гойдалися вліво-вправо, закручувалися
спіральками… Мушля мерехтіла іскрами усіх кольорів веселки. Коли Женя вшосте почала спочатку співати
пісеньку, то почула, що хтось їй тихенько підспівує тонесеньким, як ниточка, голосочком. То співав
Равлик, намагаючись якомога ширше відкривати беззубу щілинку свого рота…
Це виглядало так кумедно, що Женя зайшлася від сміху! Вона відкинула гостру палицю вбік і дзвінко
хихотіла, аж луна котилася галявиною. Разом з нею тонесенько сміявся і Равлик.
— Я ще ніколи не чув такої Чудової Пісні! — сказав Равлик, коли вони з Женьою нарешті перестали сміятися.
— Назви мені своє ім«я, о чудовий співаючий грибочок!
— Я не грибочок, я Женя.
— Гм… Женя… Чи ти, бува, не родичка отієї лихої Хаби Яби, що живе за сорок вісім сосон та вісімдесят сім дубів
звідсіля у маленькій хатинці з надписом „Каса“?
— Ні-ні! Равлику, що ти! Я родичка своїх тата і мами, дідуся та бабусі… І я втекла від них… по гриби… Як вони
там без мене тепер?..
— Не журись! Давй ми будемо друзями і Ти навчиш мене співати свою пісеньку? Співатимемо разом — почують
твої ...і знайдуться!
— Давай!
— ну… Тоді нам треба підкріпитися. Знаєш, набридли мені оті гриб»ячі шапки, хочеться чогось такого… такого…
І Равлик хитро підморгнув Жені одним оком.
— Якого?
— Ну якого-якого! Ти ж сама щойно обіцяла — пиріжечка… Киселику…
— А їх тут немає, усе це там… — зітхнула Женя.
— Де?
— Там… В дідуся, в наплічнику залишились — і киселик,і пиріжок… і навіть три цукерки " Корівка-а-а-ааа..." — несподівано для самої себе зарюмсала Женя.
— Ну-ну… Годі… Женя, де він — твій дідусь?
— Я не знаю… Я — по гриби… Один, другий… А третій… І — ось… — ридьма ридала
дівчинка.
— Знаєш що? Залазь мені на спину, я повезу тебе лісом… Може нам якраз і вдасться знайти твого
дідуся, наплічник, киселик, пиріжечок і три цукерки «Корівка»
Женя вилізла зверху на Равликову мушлю. Мушля була ледь тепла і гладенька. Равлик поволі поповз до
краю галявини. Женю легенько і приємно гойдало… Очі її злипалися.
Над лісом несміливо сірів осінній світанок і туман скочувався хмарками у яри та ями. Між дерев по густому
килиму жовтого листу, голок та пожовклої трави повз великий Равлик, а на його фіолетовій мушлі, як на даху
автобуса, міцно спала- скрутившись калачиком- заплакана дівчинка.
— Ось… Ось!.. Ось вона! Ну нарешті!!! Дитино моя, де ж ти була? Люба, йди сюди! Я знайшов Женю! Це ж
треба! Так нас налякати! Ми вже цілісіньку годину шукаємо тебе! — строгим голосом, проте радісно мругаючи
очима, вигукував тато.
— Доню, ми ж домовлялися, що ти не підеш далеко і гукатимеш «Агов! »…
-Мамо! Тато! — радісно зіскочила з широкого старого пня Женя і перевернула ногою порожнього кошика. Лише
один грибок лежав на денці його… Зате на коричневому капелюшку сидів крихітний равлик з фіолетовою
мушлею…
— Погляньте! Моя онука таки знайшла гриба! Вся в мене вдалася! — гордо посміхнувся дідусь до бабусі, яка все
ще трималася за серце.
— Ну що ж… Гриби в кошиках, Женя знайшлася!.. Пора на станцію, бо прогавимо потяг! — стурбовано промовив
тато, глянувши на годинника.
— Стривайте! — вигукнула Женя, — Дайте -но мені киселику і пиріжечка!
— Ой, лишенько! Зголодніла дитина — шепотіла бабуся, дістаючи з наплічника наїдки… Та може краще
«правильний» бутерброд спочатку?
Але Женя вже відламала шматок пиріжка, поклала його на пеньок. Тоді поряд налила невеличку калюжку з
киселика. Потім — обережно-обережно — зняла з гриб«ячого капелюшка маленького равлика і посадила на
пеньок також… Тоді подумала і… намірилася відкусити шматок цукерки » Корівка", але за хвильку передумала і
поклала поряд з равликом — цілу…
Потяг рушив. Вагон рівномірно погойдувався. Женя дивилася у вікно і думала:
— А мені сподобалося збирати гриби… :)
— Готуйся! Сьогодні у тебе двобій з Равликом! — сказав нарешті Корольі… провалився крізь землю.
Двоє великих білих грибів одягнули на Женіну голову шолом, зроблений з шишок, на грудях та спині у неї
були лати з твердих дубових листків.
— Пам«ятай: основна твоя зброя — ЗАКЛЯТТЯ! — сказав Мухомор, усе ж простягаючи Жені тонку і довгу палицю з
гострим кінцем.
— Я не знаю жодних заклять! — захвилювалася Женя.
— Знаєш, так написано у літописі — відповів Мухомор уже звідкілясь із темряви під деревами на краю галявини.
Над лісом зійшов тоненький, мов скибочка, місяць.Женя дрімала, сидячи на великому старому пні, спершись на
паличку… Адже усі її спроби втекти з галявини виявилися марними — щойно вона наближалася до
краєчку, перед нею виростав гігантський гриб…
Ніч котилася небом — темна і тиха. Вітер десь міцно спав у дуплі старого дуба.
Аж раптом у тиші хруснула гілка і зашурхотіла трава. Хвиля туману повільно накочувалася на галявину… Женя
розплющила очі і розгледіла… обриси великого Равлика. Вн справді був велетенським. Велика мушля
світилася примарним фіолетовим світлом, а напівпрозоре тіло зблискувало у світлі місяця жовтими іскорками.
Равлик неквапливо почав оглядати галявину.
Равлик був уже зовсім близько… Женя міцніше вхопила свою паличку обома руками, хоча битися з Равликом їй
зовсім не хотілося — він був такий красивий!
» Основна твоя зброя — закляття!..."- пригадала вона слова Мухомора, але нічого навіть близько схожого на
закляття в Женіній голові під шоломом з шишок не спостерігалося. Равлик зупинився просто перед Женьою…
Витягнув свої довгі тонкі ріжки-ниточки… І раптом Женя сама не помітила, як почала наспівувати дитячу
пісеньку, яку вони нещодавно вивчили з мамою, знайшовши її — пісеньку- в одній з новеньких Женіних книжок.
Равлику- Равелику,
дам тобі киселику,
пиріжечка трішки,
стрічечку на ріжки…
Спочатку вона співала тихенько, тремтячим голоском… А коли помітила, що Равлик почав погойдуватися в такт,
все голосніше…
А що діялося з Равликом! Він вихилявся у всі боки, ріжки його гойдалися вліво-вправо, закручувалися
спіральками… Мушля мерехтіла іскрами усіх кольорів веселки. Коли Женя вшосте почала спочатку співати
пісеньку, то почула, що хтось їй тихенько підспівує тонесеньким, як ниточка, голосочком. То співав
Равлик, намагаючись якомога ширше відкривати беззубу щілинку свого рота…
Це виглядало так кумедно, що Женя зайшлася від сміху! Вона відкинула гостру палицю вбік і дзвінко
хихотіла, аж луна котилася галявиною. Разом з нею тонесенько сміявся і Равлик.
— Я ще ніколи не чув такої Чудової Пісні! — сказав Равлик, коли вони з Женьою нарешті перестали сміятися.
— Назви мені своє ім«я, о чудовий співаючий грибочок!
— Я не грибочок, я Женя.
— Гм… Женя… Чи ти, бува, не родичка отієї лихої Хаби Яби, що живе за сорок вісім сосон та вісімдесят сім дубів
звідсіля у маленькій хатинці з надписом „Каса“?
— Ні-ні! Равлику, що ти! Я родичка своїх тата і мами, дідуся та бабусі… І я втекла від них… по гриби… Як вони
там без мене тепер?..
— Не журись! Давй ми будемо друзями і Ти навчиш мене співати свою пісеньку? Співатимемо разом — почують
твої ...і знайдуться!
— Давай!
— ну… Тоді нам треба підкріпитися. Знаєш, набридли мені оті гриб»ячі шапки, хочеться чогось такого… такого…
І Равлик хитро підморгнув Жені одним оком.
— Якого?
— Ну якого-якого! Ти ж сама щойно обіцяла — пиріжечка… Киселику…
— А їх тут немає, усе це там… — зітхнула Женя.
— Де?
— Там… В дідуся, в наплічнику залишились — і киселик,і пиріжок… і навіть три цукерки " Корівка-а-а-ааа..." — несподівано для самої себе зарюмсала Женя.
— Ну-ну… Годі… Женя, де він — твій дідусь?
— Я не знаю… Я — по гриби… Один, другий… А третій… І — ось… — ридьма ридала
дівчинка.
— Знаєш що? Залазь мені на спину, я повезу тебе лісом… Може нам якраз і вдасться знайти твого
дідуся, наплічник, киселик, пиріжечок і три цукерки «Корівка»
Женя вилізла зверху на Равликову мушлю. Мушля була ледь тепла і гладенька. Равлик поволі поповз до
краю галявини. Женю легенько і приємно гойдало… Очі її злипалися.
Над лісом несміливо сірів осінній світанок і туман скочувався хмарками у яри та ями. Між дерев по густому
килиму жовтого листу, голок та пожовклої трави повз великий Равлик, а на його фіолетовій мушлі, як на даху
автобуса, міцно спала- скрутившись калачиком- заплакана дівчинка.
— Ось… Ось!.. Ось вона! Ну нарешті!!! Дитино моя, де ж ти була? Люба, йди сюди! Я знайшов Женю! Це ж
треба! Так нас налякати! Ми вже цілісіньку годину шукаємо тебе! — строгим голосом, проте радісно мругаючи
очима, вигукував тато.
— Доню, ми ж домовлялися, що ти не підеш далеко і гукатимеш «Агов! »…
-Мамо! Тато! — радісно зіскочила з широкого старого пня Женя і перевернула ногою порожнього кошика. Лише
один грибок лежав на денці його… Зате на коричневому капелюшку сидів крихітний равлик з фіолетовою
мушлею…
— Погляньте! Моя онука таки знайшла гриба! Вся в мене вдалася! — гордо посміхнувся дідусь до бабусі, яка все
ще трималася за серце.
— Ну що ж… Гриби в кошиках, Женя знайшлася!.. Пора на станцію, бо прогавимо потяг! — стурбовано промовив
тато, глянувши на годинника.
— Стривайте! — вигукнула Женя, — Дайте -но мені киселику і пиріжечка!
— Ой, лишенько! Зголодніла дитина — шепотіла бабуся, дістаючи з наплічника наїдки… Та може краще
«правильний» бутерброд спочатку?
Але Женя вже відламала шматок пиріжка, поклала його на пеньок. Тоді поряд налила невеличку калюжку з
киселика. Потім — обережно-обережно — зняла з гриб«ячого капелюшка маленького равлика і посадила на
пеньок також… Тоді подумала і… намірилася відкусити шматок цукерки » Корівка", але за хвильку передумала і
поклала поряд з равликом — цілу…
Потяг рушив. Вагон рівномірно погойдувався. Женя дивилася у вікно і думала:
— А мені сподобалося збирати гриби… :)
