Фетиш чи мистецтво? Навіщо Тарантіно знову і знову знімає босі ноги

Гасне світло. Спалахує екран. Хльосткий діалог, трохи крові, ретро-соул на фоні — і ось він. Крупний план. Жіноча боса ступня. Ви ще навіть не бачили титри, але вже точно знаєте: це фільм Квентіна Тарантіно. Дивно? Мабуть. Геніально? Як подивитися.

Підпис, залишений босоніж

Давайте начистоту. Ми всі це помічали. Не помітити просто неможливо. Камера Тарантіно любить ковзати по обличчях, пістолетах, вінтажних автомобілях і… ногах. Це відбувається із завидною впертістю, з фільму в фільм.

Згадайте «Кримінальне чтиво». Ума Турман скидає взуття перед тим, як вийти на танцпол. Згадайте «Вбити Білла». Наречена лежить на задньому сидінні пікапа, втупившись на свої паралізовані ноги, і вимовляє те саме, гіпнотичне: «Порухай великим пальцем». А потім — «Доказ смерті». Кадри, де ступні акторок буквально стають окремими персонажами сцени, зависаючи в повітрі або спираючись на приладову панель автомобіля.

І, звичайно, «Одного разу… в Голлівуді». Марго Роббі в ролі Шерон Тейт знімає чоботи в кінотеатрі та кладе брудні, запорошені ступні на спинку крісла, що стоїть попереду. У цьому кадрі немає ні краплі гламуру. Зате в ньому є життя. Пил Лос-Анджелеса кінця шістдесятих, який можна майже відчути на зубах. Тарантіно не намагається зробити ці кадри стерильними. Навпаки, він підкреслює їхню фактуру. Бруд, мозолі, садна — все це частина його візуальної мови. Це не просто картинка. Це відчутний, майже тактильний досвід.

Не перший і не останній

Чую, як хтось уже готовий звинуватити Квентіна в тому, що він перетворив кінотеатри на сеанси особистої психотерапії. Але не поспішайте кидати каміння. Режисер ніколи не приховував своїх уподобань. Більше того, він говорить про це з такою обзброюючою чесністю, що стає навіть ніяково за тих, хто намагається його присоромити.

Йому це подобається. Крапка. Ніяких складних виправдань. Ніяких філософських трактатів про те, що п'ята символізує екзистенціальну кризу американської мрії. Йому просто естетично приємний цей ракурс. І знаєте… в цьому є певна сміливість.

Але найцікавіше починається, коли ми заглядаємо в історію кіно. Тарантіно — блискучий синефіл. Його фільми зіткані з цитат, відсилань і поклонів великим попередникам. І його екранний фетиш — не виняток. Квентін не раз нагадував журналістам: увага до тілесних деталей, зокрема до стоп, — це класичний прийом, що сягає корінням глибоко в історію кінематографа.

Візьмемо, наприклад, Луїса Бунюеля. Великий сюрреаліст, який обожнював грати з підсвідомістю глядача. У його фільмах ноги та взуття часто виступали як потужні символи пригнічених бажань. Або Альфред Хічкок. Майстер саспенсу був відомий своїми строгими, крижаними блондинками та фіксацією на певних деталях одягу та зовнішності. У кожного творця є своя нав'язлива ідея. Свій особистий пунктик.

Мистецтво бути собою

Чому ж нас так чіпляють ці кадри в Тарантіно? Можливо, справа не тільки в самих ногах. Справа в тому, як майстерно він вплітає свій особистий інтерес у тканину оповіді.

Фетиш у кіно — це інструмент величезної сили, якщо вміти ним користуватися. Він створює інтимність. Коли режисер показує нам те, що викликає трепет у нього самого, він ніби пускає нас на свою кухню. Це вразливість, упакована в зухвалу форму. Тарантіно бере те, що суспільство зазвичай ховає під столом, сором'язливо прикриваючи скатертиною, і виводить це на гігантський екран IMAX у форматі 70 міліметрів.

У цьому є приголомшлива щирість. Більшість із нас все життя ховає свої дивацтва. Ми маскуємо їх, намагаємося здаватися нормальними, правильними, зручними. А цей хлопець із відеопрокату просто бере свою дивакуватість, зводить її в абсолют і змушує весь світ аплодувати.

Коли ви дивитеся на світ чужими очима — це завжди трохи лякає. Але саме тому ми і ходимо в кіно. Нам не потрібна прісна об'єктивність. Нам потрібен погляд художника. Спотворений, пристрасний, місцями одержимий.

Замість титрів

Камера опускається вниз. Музика затихає. Ми знову бачимо цей фірмовий кадр.

Можна злитися. Можна закочувати очі. А можна просто розслабитися і визнати: без цих дивних, неідеальних, запорошених деталей кіно Тарантіно втратило б частину своєї душі. Воно стало б занадто гладким. Занадто звичайним. А «звичайно» — це останнє слово, яке спадає на думку, коли гасне світло і починається його фільм.