Божевільний Бен Карлін: як обігнути земну кулю на іржавому джипі-амфібії

Уявіть собі залізну коробку. Іржаву, деренчливу, пропахлу соляркою, машинним маслом і застарілим потом. Ви сидите всередині, зігнувшись у три погибелі, а за тонким шаром металу, буквально за пару сантиметрів від вашого вуха, реве свинцевий штормовий океан. Вас безперервно нудить. Ви повільно труїтеся чадним газом від працюючого двигуна. І, чесно кажучи, не маєте жодного уявлення, чи доживете до ранку.

Це не тортури в секретній в'язниці. Це медовий місяць.

Бен Карлін не просто вижив у цій коробці. Він обігнув у ній земну кулю. По суші. І по воді. На джипі.

Все почалося в Індії, наприкінці Другої світової війни. Карлін, впертий австралійський інженер з квадратною щелепою та шилом в одному місці, блукав армійським звалищем. Там він побачив Ford GPA. Американські солдати називали ці штуки «морськими джипами» або «каченятами», але по факту - тихо ненавиділи. Машина була занадто важкою та неповороткою для суші, а на воді поводилася як праска. Зате Бен дивився на цю зелену кутасту посудину і бачив долю.

«Знаєте, — кинув він тоді приятелям, — а на цій штуці можна об'їхати весь світ». З нього, звичайно, поржали. І дуже даремно.

Анатомія божевілля

Повернувшись до мирного життя, Карлін купив списаний Ford GPA за смішні гроші на аукціоні в США. Він назвав його «Half-Safe» - «Наполовину безпечний». Іронічне ім'я, яке пізніше виявиться лякаюче точним. Бен взявся за болгарку та зварювальний апарат. Йому довелося наростити борти, зробити закриту кабіну зі склом-ілюмінаторами та прилаштувати величезний додатковий паливний бак, який тягнувся за джипом на буксирі, як металева сосиска.

В цей же період Бен одружився з американкою Елінор. Нормальні люди везуть молодих дружин до Парижа чи на Гаваї. Бен повіз Елінор до гаража, показав на іржаву амфібію і заявив, що вони вирушають у навколосвітню подорож. І, що найдивовижніше, вона погодилася.

У 1948 році вони спробували перетнути Атлантику. Тричі. Перші дві спроби закінчилися ганебним поверненням на буксирі берегової охорони. Джип заливало водою, вихлопні гази йшли в кабіну, радіо відмовляло. На третій раз, у 1950 році, вони все-таки відірвалися від берегів Канади та пішли у відкритий океан, взявши курс на Азорські острови.

Тридцять два дні в консервній банці

Перехід через Атлантику був не просто важким. Це було чисте, концентроване пекло. Простору всередині «Half-Safe» було менше, ніж у сучасному двомісному наметі. Спати доводилося по черзі, скорчившись на жорсткій полиці над ревучим мотором. Температура в кабіні сягала п'ятдесяти градусів. Повітря було густим від випарів палива.

Вони не могли встати на повний зріст. Тридцять два дні вони сиділи, лежали або напіввисіли в кріслах, поки океан кидав їх тритонний джип з хвилі на хвилю. Елінор страждала від найжорстокішої морської хвороби. Бен майже не спав, постійно ремонтуючи двигун на ходу. Однієї ночі шторм зірвав їх буксируваний бак з паливом - Бену довелося лізти в чорну крижану воду з тросом у зубах, щоб врятувати їх єдиний шанс дістатися до землі.

Але вони дісталися. Висадилися на Азорах, потім на Мадейрі, а потім - на узбережжі Африки. Європейська частина маршруту здавалася легкою прогулянкою. Вони проїхали через всю Європу на колесах, збираючи натовпи роззяв. Джип, який тільки-но переплив океан, тепер котився асфальтом повз паризькі кафе. Це ламало людям мозок.

Ціна одержимості

Маршрут пролягав через Близький Схід, Пакистан, Індію. І ось тут почала ламатися не машина. Почали ламатися люди.

Елінор втомилася. Втомилася від постійного бруду, запаху бензину, відсутності нормального душу і, головне, від фанатичної впертості чоловіка. Бен став одержимим. Для нього не існувало нічого, крім графіка, миль і стану підшипників. В Індії, не витримавши психологічної напруги та нескінченних сварок, Елінор зібрала речі та полетіла додому в Америку. Їхній шлюб закінчився там же, де колись народилася ідея цієї божевільної подорожі.

Бен залишився один зі своїм залізним монстром. Мабуть, в цей момент будь-яка інша людина плюнула б на все, продала джип і відкрила бар десь на узбережжі. Але Карлін був зліплений з іншого тіста. Він знайшов нового напарника-добровольця, потім ще одного. Він перетнув Бірму, продерся через джунглі, переплив Південно-Китайське море.

Завершення кола

Найстрашнішим етапом став Тихий океан. Перехід від Японії до Алеутських островів. Крижана вода, тайфуни та абсолютна самотність. Бену доводилося не спати цілодобово, підтримуючи курс. Коли «Half-Safe» нарешті торкнувся колесами землі Аляски, машина представляла собою шматок іржі, що тримався на ізострічці, дроті та матюках австралійця.

У травні 1958 року, через десять років після старту, Бен Карлін повернувся до Монреаля — точки свого відправлення. Навколосвітня подорож була завершена. 17 тисяч 780 кілометрів по воді. 62 тисячі 744 кілометри по суші. Десять років життя, зруйнований шлюб і підірване здоров'я.

Що він отримав натомість? Мимолітну славу. Пару написаних книг, які продавалися не так щоб дуже успішно. Бен Карлін помер у 1981 році від серцевого нападу, коли йому було лише 68 років. Він так і не зміг знайти собі місце в нормальному, стабільному світі, де люди не сплять в обнімку з каністрою бензину.

А його «Half-Safe» живий досі. Цей безглуздий, потворний, прекрасний пам'ятник людській впертості стоїть у скляному павільйоні школи в Західній Австралії, де колись навчався Карлін. Діти щодня проходять повз нього на уроки. І, напевно, навіть не підозрюють, що ця іржава залізяка бачила більше світу, ніж більшість із нас побачить за все своє життя.