Ада Блекджек: як боязка швачка вижила в Арктиці, коли загинули всі чоловіки

Історія освоєння Півночі написана іменами суворих бородатих чоловіків з обмороженими обличчями та непомірними амбіціями. Амундсен, Нансен, Пірі. Вони йшли туди за славою, рекордами та новими землями для своїх імперій. Ада Блекджек пішла туди за п'ятдесятьма доларами на місяць.

Вона не збиралася підкорювати природу. Вона просто хотіла забрати хворого на туберкульоз сина з притулку. І саме ця двадцятитрьохрічна ескімоска-інупіатка, яка до одуру боялася білих ведмедів і жодного разу в житті не тримала в руках гвинтівку, стала єдиною, хто повернувся живим із божевільної експедиції на острів Врангеля.

Афера Вільялмура Стефанссона

Був 1921 рік. Відомий полярник Вільялмур Стефанссон вирішив застовпити острів Врангеля для Британської імперії. Сам він, втім, ризикувати шкірою не став. Замість цього він зібрав команду з чотирьох молодих, повних ентузіазму, але абсолютно недосвідчених хлопців. Алану Кроуфорду, керівнику, було всього двадцять.

Їм потрібна була швачка. В умовах Арктики одяг із фабричної тканини швидко перетворюється на крижану труну. Потрібні були традиційні хутряні кухлянки та торбаси, які потрібно постійно лагодити. Ада погодилася. Стефанссон обіцяв їй солідну платню. Ці гроші означали порятунок для її маленького Беннетта.

У вересні 1921 року їх висадили на безжиттєвий шматок суші посеред Чукотського моря. Четверо хлопців, маленька тиха жінка та експедиційний кіт на прізвисько Вікторія. Вони думали, що це буде пригода. Легка прогулянка. Адже дичини повно, як запевняв Стефанссон.

Коли закінчилися консерви

Перший рік минув нормально. Але влітку 1922-го обіцяний корабель із припасами не зміг пробитися крізь важкі криги. А до зими дичина раптово зникла. Острів Врангеля показав своє справжнє обличчя — крижана пустеля, де виживає тільки той, у кого міцніші зуби.

Голод підкрався непомітно. За ним прийшла цинга. У січні 1923 року троє чоловіків прийняли відчайдушне рішення — йти по кригах до материка, в Сибір, за допомогою. З Адою залишився Лорн Найт. Він був надто хворий, щоб йти.

Ті троє пішли в білу імлу. Більше їх ніхто ніколи не бачив.

Ада залишилася одна з вмираючим чоловіком у крихітному наметі, занесеному снігом. Найт, мучимий болем і страхом, зривав на ній злість. Він кричав, звинувачував її в тому, що вона погано за ним доглядає. А вона, ковтаючи сльози, вчилася робити те, чого ніколи не робила.

Вона взяла важку гвинтівку. Жінка, яка здригалася від гучних звуків, навчилася стріляти нерп. Вона ставила капкани на песців. Вона тягала дрова, рубала лід для води і намагалася виходити Найта, згодовуючи йому кращі шматки здобутого м'яса. Але в червні 1923 року він помер.

Абсолютна самотність

Вона залишилася зовсім одна. Якщо не рахувати кота.

Тиша Арктики зводить з розуму. Це не просто відсутність звуку, це фізичний тиск, від якого дзвенить у вухах. Щоб не збожеволіти, Ада вела щоденник. Вона писала листи синові. І вона будувала.

З порожніх ящиків і плавника вона спорудила оглядову вишку над наметом. Це була не примха. Острів кишів білими ведмедями — ідеальними машинами для вбивства, які не бояться людини. Ада сиділа на цій вишці з біноклем, виглядаючи хижаків і сподіваючись побачити на горизонті дим рятувального судна.

«Я не хочу вмирати тут. Я повинна повернутися до Беннетта», — писала вона нерівним почерком замерзлими пальцями.

Вона навчилася користуватися фотографічним обладнанням експедиції. Вона сама шила собі одяг зі шкур убитих тварин. Вона стала справжнім хижаком, господинею крижаного пекла, зберігши при цьому неймовірну людяність. Ада навіть побудувала дерев'яну барикаду навколо могили Найта, щоб уберегти його тіло від диких звірів.

Ціна порятунку

Корабель «Дональдсон» пробився до острова 19 серпня 1923 року. Рятувальники очікували знайти трупи. Замість цього їх зустріла жінка в бездоганно зшитому хутряному одязі, з гвинтівкою на плечі. Поруч терся жирний, задоволений життям кіт.

Газети вибухнули заголовками: «Жінка-Робінзон Крузо!», «Героїня Арктики!». Ада була в жаху від цієї уваги. Вона уникала журналістів. Все, що їй було потрібно — обійняти сина.

Але справедливості не сталося. Стефанссон, організатор цієї катастрофи, написав книгу, привласнивши собі левову частку гонорарів. Ада отримала крихти. Їй заплатили менше, ніж обіцяли спочатку. Її здоров'я було підірвано, а слава, що звалилася, не принесла ні копійки понад жалюгідну платню.

Вона вилікувала Беннетта. Це головне. Але залишок життя провела в бідності, працюючи прибиральницею та швачкою. Велика героїня Арктики померла в 1983 році в будинку для літніх людей на Алясці, у віці 85 років. Майже забута світом.

На її скромній могилі в Анкоріджі довгий час стояла лише проста табличка. Лише через роки син встановив новий пам'ятник. На ньому висічені слова: «Героїня острова Врангеля».

Вона не відкривала нових земель. Не ставила прапорів в ім'я королів. Її подвиг був тихим, непомітним, викуваним з відчаю та материнської любові. І, мабуть, саме тому історія Ади Блекджек звучить голосніше за будь-які звіти про підкорення полюса.