Инна Яровая



Круг последний,
спит февраль-наследник,
на гербе фамильном
тонкость вензелей…
Возраст средний,
тайна заповедна,
строгий ряд сутулых
томных фонарей.

Правки зряшные,
сны горящие,
утром – лёд на веки,
на подносе чай…
Белым облаком
настоящее
улетает в бывшее.
Милый, не скучай.

Снег над городом
серым мороком,
полнолуние,
правит бал печаль…
Сердце ёкнуло,
замер колокол,
и наполнился
трепетом Грааль.

Что захочет Город?
Он давно немолод –
Император, Воин,
Архитектор, Шут…
Ох, собачий холод!
Листьев старых ворох.
Сном забыться ли…
Да границы вот
держат – берегут.

Божий промысел
в тёмной комнате –
драгоценность трости,
чудный менуэт…
Шёпот робких губ.
Что Вы помните,
что забыли Вы,
Города Поэт?

Уляна Задарма



… Він прокинувся з дивним відчуттям.
О 4-тій ранку за вікном вже
сіріло… Птахи горолопанили радісно і завзято, очікуючи щоденного дива — появи сонячного кола з-за сірих багатоповерхових будівель…
Дивним було відчуття присутності чогось… чи когось?… незнайомого у
кімнаті.Цей хтось — чи щось?.. швидше — хтось, але — ВОНО, бо не мало
яскраво виражених статевих ознак — було малесеньке і крихітне… Сиділо
просто на недбало розкиданих по підлозі речах і зосереджено длубалося у
чорних кігтиках крихітних пальчиків, не звертаючи жодної уваги на Нього.
-Хто Ти? -запитав здивовано Він чудернацького гостя.
ВОНО підняло голівку, вишкірило гострі зубки і сказало:
-Я хто? Я — твоя Журба. Твоя віднині невиліковна ЖУРБА і незмінна
подруга… — і захихотіло тихесенько, почухуючи волохатий животик…
… Він зістрибнув з ліжка і… відчув раптом як заболіла неприємно стопа — наступив на крихітний предмет, що також лежав на підлозі. Це була
сережка Марти. Маленька біла перлинка. Гладенька і блискуча… Одразу
пригадалися Мартині красиві рожеві вуха… З отими перлинками вони
нагадували справжні морські коштовні мушлі… Тільки на відміну від
мушель, були теплі і м«які...І їх хотілось цілувати…
… і… ціле відро холодних спогадів про вчорашній вечір раптом заставило
здригнутись — Марти більше немає тут. І не буде вже… Вчора вона пішла…
Пішла! Пішла, бо…
… Пуста шафка її стояла з відчиненими дверцятами, у ванній кімнаті усе ще
зберігався запах її парфумів… Він щосили заплющив очі, відчайдушно
намагаючись відкинути нову реальність… і на мить йому навіть здалося, що
він вловив аромат ранкової кави, яку щоранку варила Марта для нього…
Але гострий біль раптом примусив його скрикнути і розплющити очі: ВОНО
, одягнуте у білу лікарняну шапочку і поплямлений рудими запраними
плямами білий лікарський халат, міцно трималося за край його розпанаханої
грудної клітки. В одній лапці ВОНО тримало старе іржаве лезо, зрізало з
його пульсуючого серця тонесенькі пластерочки і з»їдало їх, товстішаючи на
очах!
— Геть! — скрикнув Він перелякано з наростаючою огидою, намагаючись
скинути це створіння на підлогу.ВОНО не втрималось і важко гепнулось
додолу… Заскавуліло… А потім тихим і ніжним голосом Марти сказало
-Любий… навіщо ти так?
Його обдало морозом… Не довго думаючи Він схопив пакет для
сміття, запхав туди створіння, натягнув перший ліпший одяг і побіг сходами
на вулицю і, перестрибуючи через три сходинки, вискочив надвір, попри
лавку з сусідками до найближчого сміттєвого баку.
… ВОНО вело себе жахливо — вовтузилось… потім почало стогнати
Мартиним голосом… нарешті з пакету почала крапати червона
рідина, схожа на кров…
Сусідки підозріло зашепотілись на лавці. Найгіршим було те, що пакет для
сміття раптом луснув у кількох місцях і… крізь один з отворів ясно
проглядалося ніжне жіноче вухо, я якому — о лихо! — яскраво сяяла сережка-
перлинка…
Він схолов від жаху і, не довго думаючи, кинувся назад додому, так і не
вкинувши пакет до смітника…
— Маячня! — переконував сам себе, не наважуючись проте заглянути в
пакет…
— Маячня, Марто! — продовжував бурмотіти, наливаючи тремтячими руками у
брудний стакан велику порцію дорогого коньяку, подарованого
їм з Мартою в щасливий день одруження.
— Маячня — тихо плямкав губами, уже провалюючись у важкий липкий
хмільний сон…
Порожня пляшка скотилася з колін.
… А наступного ранку він не прокинувся.
Журба відгризла йому голову.
… Він так і пішов на роботу -не прокидаючись і без голови… але зі стійким
запахом вчорашнього коньяку. В кишені його куртки лежала Мартина
сережка.

Anshe



Когда тупая боль опять пленит,
и не хватает воздуха для вдоха,
ты собираешь силы, как бы плохо
там не бывало от пустых обид.
Задремлет гордость, и остынет гнев —
не к небесам, а к зеркалу за шторкой,
а в нем конфетка в лакомой обертке,
послаще угощенья королев…
Начинка, сладость… Это ль только в ней?
Её владельцу вряд ли не интересно…
Им только б кофе не был слишком пресным,
им всем — побольше б сахара на дне…
… И мы глотаем, искрививши рот,
цену морали в воздухе средь пыли,
топя обиды в цвете белых лилий,
который разбавляет цвет болот…

Феликс Комаров



Поэзия не знает меры.
Она взрывает рабский ум.
Поэт в объятиях гетеры
Невинен до исхода лун.

Он пьян, развратен, бесполезен,
Наивен, глуп, в мирских делах.
Он близких мучает болезнью,
И посылает часто нах…

Он камикадзе слов и звуков.
Он висельник упругих рифм.
Он в дверь темницы тайным стуком,
Кричит глухим» Я жив! Я жив»!

Он ураган, он смерч, бездомный.
Как листья он несёт миры.
Он скарабей, в тиши укромной,
Он катит шар земной с горы.

Он умирает в каждом слове.
В цезуре Фениксом парит.
Господь, создавший мир любовью,
И есть единственный пиит.

Мамай



Здесь не бывает ни дня, ни ночи. Зал ожидания.
Два белозубых пилота «Royal Jordanian»
флиртуют с кассиршей в сияющем мареве duty
free. Высокий блондин мыслями дома, в Юте,
расположился в углу, на полу, как адмирал в каюте.
Хасиды в шляпах. Эти, похоже, всегда в пути.
Время здесь исчисляется только минутами до посадки, и
бытия основы, без того шаткие,
растворяются, как в момент ослепления Цадкии…
Стройная девочка допивает у стойки латте.
Бармен не прочь бы принять поцелуй к оплате,
явно жалеет, что девочке точно пора идти…
Ритуал не был бы таковым, не повторись он снова.
Горбоносый профиль семьсот сорок седьмого.
В иллюминаторе уплывают, качнувшись, здания.
Вечный страх высоты. Что может быть первозданнее?
Сотни заложников человеческого создания
и неведомо как работающих систем
начинают полет, где другая реальность,
почти нематериальность,
экстерриториальность
на небесной меже этого света с тем.

Anshe



Срываются тучи на плечи, вжимаясь в лопатки,
а я накрываю лицом и коленями гравий.
И пьет жадно небо, и бьет, забирая остатки
тебя из меня раньше времени, вследствие правил.
Мне гравий так пахнет недавно откопанной глиной,
и воском из церкви, и красным горящей гвоздикой…
И кто-то меня распилил, или располовинил,
а мне одиноко, пустынно и пагубно дико.
Я встану с колен, я обязана жить и учиться,
в широкой постели, сквозь зубы ночами стеная…
…Единственный выбор сулит одинокой волчице-
Под полной луной стать отважной вожачкою стаи…

Инна Яровая



Рифмуем строки, думая – на взлёт! Но Шарль Бодлер, Шекспир и Алигьери – все были в этом мире… Тонок лёд, закон един: где Моцарт – там Сальери. Марать бумагу… заполнять эфир, взывать к тому, чье сердце спит в футляре? – тире перерождается в пунктир. А чудотворец… он в быту как в кляре.

Рифм стая жмётся к битому стеклу и горстка строк зажата турникетом, благоухает эстетичность клумб – поэзия в обёртках интернета.

Со щёк стирать позавчерашний мел Пьеретте недосуг, а откровенья… Пьеро припудрен, только не у дел, у Арлекина приступ вдохновенья. Он истеричен, он уходит в раж, питает слабость к мегаславословью – безбожно сверхизбыточен купаж, фонтаном бьёт и пестует любовью. Смешной, слащавый… ряженый шутом, с бубенчиками, с верой в своё слово. А ты, как дура, вечный их фантом… уж лучше Коломбиной бестолковой.

Не стоит хода пьесы изменять, дарить себе безвременье отсрочек. Меловым снегом шёлковую прядь укрыть надёжно… до весенних почек.

Уляна Задарма



Панове… Тут віолончель!..
Піджак… Парфум… Букет… Квиток…
Відро… Наплічник… Пес… Портфель…
Вчорашній сон… «Вхідний» дзвінок…

За безквитковий… Леле!.. Штраф…
Раптовий дощ… Потоки… Скло…
В пів-вуха — зміст «Планети Мавп»…
-Сусідко, ви куди? — В село…

-Взяла неповний кілограм…
-По чому? — Ціни — хай їм грець!
-Телефонуй пізніше, мам…
Чужа рука… мій гаманець…

Чужий каблук… Чиясь печаль…
Монетка згублена — в кутку…
… куплю баян… продам рояль…
Анфас… Айфон… Цвірінь… Ку-ку…

— Яка-то нині «молодьож»...!
— Ти стер паролі?… Молодець!
-Хвилин за десять… Скрегіт… Дощ…
— Моліться!.. Світові кінець...!

— Сховайте, пане, свій плавник!
І хвіст намоклий приберіть…
… халепа!… німб!.. безслідно зник!
На нім же панцир Ваш лежить!

… Не треба клацать!… О герой!
Не пріть — зламаєте крило!
Дарма Ви жАло… Лихо!.. Ой!..
очного дна — Розбите Скло…

Зі стелі крапає смола…
Водій з лицем Едгара По
співа бельканто: Гей, мала-а-а
— Кінце-ева! Пе-е-екло.
… ми — в депо…

… громадяночко, прокиньтесь! На лінії
контроль. За безквитковий проїзд — штраф…
Незакомпастований квиток — недійсний.
Ну що ж… Будемо виписувать квитанцію?

Виктор Шендрик



– Кто за столиком, в кабаке?
– Что ты, Господи, это ж я.
– Знаю всё я о дураке,
А красавица кто твоя?

– Я же, Господи, не из тех.
Мне б душевную выжечь муть.
Колокольчиком её смех,
И за сорок всего чуть-чуть.

Мне забыть бы с ней буден мрак,
Подступающий спрятать вой.
Не законченный я дурак…
– Жаль, не дружишь ты с головой.

– Но первична всегда душа.
Как отмаяться, как стерпеть?
Да и эта, глянь, хороша?..
– Хороша геройская смерть.

– Ко всему я готов в пути.
Кто не падал, не сможет ввысь.
Ты уж, Господи, мне прости,
Или попросту отвернись.

Феликс Комаров



Зачем вокруг железный век,
И почему в нём польза идол?
Вам не ответит человек,
Он замысла Творца не видел.
Там тот же замысел Творца
Что кружит ветром, бьёт грозою,
Творит героя, подлеца,
И манит в бездну за мечтою.
Во всём вокруг царит лишь он.
И пусть его мы не узнаем,
Творец в творение влюблён,
С собой играет вечно в майю.